***
В моїх гаванях вже не з'являються великі судна,
хіба що рибалки тривожать воду забутими гаслами,
на моїй орбіті вже не з'являються космічні станції,
хіба що супутники тужать за станцією «Мир»,
осцилюючи тривогу в космічному ефірі.
В моїх тюрмах вже не з'являються серійні вбивці та
політичні в'язні,
хіба що кишенькові злодії залишають на пам'ять свої
підписи в протоколах.
В моїх заповідниках вже немає зубрів,
хіба що голодні пси рвуть тишу гіпертонічних ночей.
В моєму серці вже не з'являються коханки,
хіба що повії залишають мені направлення
до венерологічних клінік

Наш спелеоклуб

ми з тобою
археологи
архе
наших спiльних переживань сховані тут
в зигзагах сталактитів і сталагмитів
я на тобі як сталактит над сталагмитом
луна твоїх зойків ріже тишу печери
каміння під нами хрустить, як печиво
ямочки на твоїх щоках особливо видно в світлі
налоб-
ного ліхтаря
тут
серед наскельних малюнків ми знаходимо наші з
тобою
мапи прогулянок
амплітуду коливання ліжка
частоти ударів сердець
фазу наших дихань

***

нахил осі
земної поверхні
означає, що час пожинати
тебе
на простирадлі
зітканому холодними дощами
з теплого дрібного скла
серпом відтинаю
кількість поцілунків на календарі
і зубами роблю позначки на твоєму тілі
точки осіннього рівнодення
на екліптиці твоєї талії

Андрій Тужиков (15 грудня 1992, Чернівці) – поет та прозаїк, культуртреґер,
громадський активіст. Автор книг «Ще одна цегла в стіні», «Ко-
ротка історія технологій: як зрозуміти свій гаджет», «Тривожні
маки». Лауреат літературної премії видавництва «Смолоскип» в
номінації «Поезія» (2012) та «Проза» (2013), лауреат літератур-
ного конкурсу «Гранослов» (2016).